UAGE-NEWS

Коротка і, як виглядає, успішна для Росії війна з Грузією у серпні 2008-го ознаменувала собою принциповий переворот у світовій політиці, на який тоді, на жаль, мало хто звернув увагу. Уперше путінська Росія спробувала силоміць відновити контроль над однією з республік колишнього СРСР.

Наявність у той момент Дмитра Медведєва на посаді президента при прем’єрові Володимирі Путіні нічого не міняла. У Росії тоді був поширений один хороший анекдот. Мати Медведєва запитують знайомі в гостях: «А як Діма?» — «Він дуже добре влаштувався — працює у Путіна президентом». Нікчемність Дмитра Анатолійовича розуміли із самого початку, хоча формально всі найважливіші рішення під час російсько-грузинського конфлікту приймав саме він. Але насправді всім керував Володимир Володимирович, а Медведєв деколи оформляв його дії своїми наказами заднім числом. – День

Путін промацав здатність Заходу реагувати на російську агресію. І реакція його цілком задовольнила. Хоча повністю захопити Грузію російській армії не вдалося, досить толерантне ставлення Заходу до дій Москви стало для Путіна вагомим утішливим призом. Євросоюз в особі тодішнього президента Франції Ніколя Саркозі кинувся допомагати «другу Володимиру» зберегти обличчя й легітимізувати російські надбання.

14—16 серпня був підписаний т.з. план Медведєва — Саркозі, який російська сторона й не збиралася виконувати. Він передбачав відхід російських військ на позиції, займані до початку бойових дій. Проте вони й досі залишаються і в Південній Осетії, і в Абхазії, причому тепер уже без жодного прикриття ярликом «миротворчих сил». Пункт про створення міжнародних гарантій стабільності та безпеки в Абхазії та Південній Осетії також не був виконаний. У Південній Осетії відбулися масштабні етнічні чистки, в результаті яких звідти було вигнане грузинське населення. А незабаром Південна Осетія й Абхазія офіційно відокремилися від Грузії під прикриттям російських багнетів і були визнані Росією як незалежні держави.

Від війни з Грузією проліг прямий шлях до анексії Криму та війни на Донбасі. Путін, поза сумнівом, сподівався, що і з Україною все зійде настільки ж гладко, як і з Грузією. Добре, що в Білому домі Джорджа Буша-молодшого, який усе-таки схильний був протистояти російській експансії на теренах СНД, змінив лауреат Нобелівської премії миру Барак Обама, обидва терміни президентства якого пройшли під гаслом: «Аби не було війни!». А в Німеччині продовжувало зміцнюватися проросійське соціал-демократичне лобі, відомим представником якого в уряді залишається міністр закордонних справ Франк-Вальтер Штайнмайер.

Проте цього разу не прокотило. Тобто військову допомогу Україні  Захід надавати поки не став, але досить серйозні санкції все-таки зпровадив. І, головне, ні США, ні Євросоюз не стали визнавати не лише російську анексію Криму, а й «заморожування» конфлікту на Донбасі. Вирішити справу за лічені тижні, як це вийшло після війни з Грузією, цього разу не вдалося. Ніхто на Заході продовжувати з Росією «бізнес, як завжди», поки не збирається. Конфлікт з Україною вийшов затяжним, і швидкого кінця йому не видно. А тут іще ціни на нафту впали. На такий сценарій Путін ніяк не розраховував. Адже з Грузією все вийшло досить легко й просто, а з Україною російська армія й політика раптом зав’язнули.

Подивимося, як назрівала російсько-грузинська війна 2008 року. В історію грузинсько-абхазького й грузинсько-південноосетинського конфліктів не заглиблюватимемося, а лише подивимося, що відбувалося в найближчі на початок війни місяці й тижні. Росія та її союзники в Абхазії та Південній Осетії прагнули всіляко спровокувати грузинську сторону на відкриття бойових дій, не чекаючи, втім, що може відбутися широкомасштабний, за місцевими мірками, грузинський наступ. Розрахунок був на те, що грузинська сторона відповідатиме вогнем на вогонь, а також робитиме рейди невеликими групами чисельністю не більше за взвод. У потрібний момент будь-яке відносно велике боєзіткнення могло б стати приводом для початку широкомасштабних дій російських військ як у Південній Осетії, так і в Абхазії.

Концентрація російських військ біля грузинських кордонів і в Абхазії почалася в перших числах квітня 2008 року, коли підрозділи російської 7-ї штурмової дивізії увійшли до Абхазії й зайняли позиції біля грузинського кордону. Інтенсифікація ж обстрілу грузинських позицій почалася у другій половині липня. Тоді одночасно зі спільними навчаннями Грузії та США «Негайна відповідь», на яких відпрацьовувалися лише протипартизанські дії за участю 1000 американських солдатів і 630 солдатів з Грузії, Вірменії, Азербайджану й України, Росія провела великомасштабні навчання «Кавказ-2008» біля грузинських кордонів, задіявши 10 тис. військовослужбовців.

На відміну від американських та інших учасників навчань «Негайна відповідь», російські війська після завершення 2 серпня навчань не повернулися в місця постійної дислокації, а залишилися поблизу грузинських кордонів. Були також відремонтовані залізничні колії, що ведуть через територію Абхазії до лінії розмежування з Грузією. При цьому сильніше угруповання було зосереджене саме в Абхазії. Тут було 9 тис. російських військовослужбовців, а також 5 тис. військовослужбовців абхазької армії й приблизно стільки ж співробітників воєнізованих структур МВС Абхазії. У Південній Осетії було близько тисячі солдатів миротворчого контингенту і 3 тисячі військовослужбовців південноосетинських силових структур, а також 2 тис. північноосетинських добровольців. Лише після початку бойових дій тут було використано 10 тис. російських військових. При цьому боєздатність абхазьких формувань була значно вищою, ніж боєздатність південноосетинських формувань.

1 серпня у Південній Осетії за розпорядженням уряду почалася евакуація мирного населення. На початку серпня напруженість наростала. А 7 серпня російські війська увійшли на територію Південної Осетії. Це доводиться таким фактом. Командир роти 135-го мотострілкового полку російської 58-ї армії капітан Денис Сидрістий, уже будучи у шпиталі, згадував: «Ми були на навчаннях. Це відносно недалеко від столиці Південної Осетії. Нижній Зарамах — природний заповідник Північної Осетії. Ось там після планових навчань і стояли табором, але 7 серпня надійшла команда на вирушення до Цхінвалі. Підняли нас за тривогою — і на марш. Прибули, розмістилися, а вже 8 серпня там палахкотіло з такою силою, що багато хто навіть розгубився». Цей текст, який однозначно доводить, що широкомасштабне вторгнення російських військ, що не мають жодного відношення до миротворчого контингенту, до Південної Осетії почалося щонайменше за кілька годин до грузинської атаки на Цхінвалі, з’явився на сайті газети «Красная Звезда» 3 вересня 2008 року, але потім був оперативно видалений із сайту.

Дізнавшись про вхід російських військ з бронетехнікою, президент Грузії Михаїл Саакашвілі віддав наказ атакувати Цхінвалі в ніч на 8 серпня. Я детально не зупинятимуся на перебігу бойових дій. Він досить добре відомий. Я спробую лише зрозуміти, чим керувався Саакашвілі, атакуючи Цхінвалі. Не можна виключити, що він розраховував, що Америка якимсь чином утримає Росію від прямого втручання в конфлікт і грузинам удасться узяти столицю Південної Осетії й ліквідувати режим Едуарда Кокойти.  Якщо це так, то розрахунки грузинського президента були наївними й зведеними на піску. Жодних обіцянок такого штибу американці Саакашвілі, звісно, не давали, й не було жодних підстав думати, що Росія не відповість найрішучішим чином на спробу Грузії захопити Цхінвалі, особливо враховуючи концентрацію російських військ в Абхазії. Більше того, концентруючи основні сили у Південній Осетії, грузинське командування ослабило абхазький напрямок, де не було можливості протистояти російському наступу, підтриманому абхазькою армією.

Поза сумнівом, Саакашвілі істотно недооцінював боєздатність російської армії й настільки ж істотно перебільшував боєздатність грузинських військ. Схоже, колишній грузинський президент серйозно вірив, що грузинські солдати й офіцери ні в чому не поступаються американським, якщо їх готували американські інструктори. І що вони зможуть деякий час успішно протистояти навіть значно численнішим російським силам. А російська перевага була величезною. Навіть без урахування абхазьких і південносетинських формувань, російська 58-ма армія налічувала тоді 70 тис. осіб, а разом з цими формуваннями — до 90 тис. осіб, тоді як чисельність грузинської сухопутної армії становила лише 13 тис. осіб, з яких 2 тис. були в Іраку. Крім того, було близько 5 тис. осіб у воєнізованих формуваннях МВС Грузії.

Чому ж той успіх, якого російська сторона порівняно легко досягла у війні проти Грузії у серпні 2008 року, їй не вдалося повторити на Донбасі? На те було кілька причин. Тут на першому етапі з російського боку воювало погано навчене й погано збите ополчення, що значно поступалося за боєздатністю українській армії. Коли ж у серпні 2014 року підключилися значні контингенти російських регулярних військ, чисельність яких становила до 20 тис. осіб, українські війська вже набули бойового досвіду й за чисельністю не поступалися противникові. Тому, незважаючи на Іловайськ і деякі інші катастрофічні поразки, у яких були винні українські генерали, які не позбавилися радянської ментальності, українська армія не була розбита й змогла зупинити противника. Тут далася взнаки як її значно більша чисельність порівняно з грузинською, так і наявність в Україні набагато більших, ніж у Грузії, запасів озброєнь і бойової техніки ще з радянських часів. Зокрема, через ефективність української ППО Росія цього разу не змогла використати свою авіацію. Для війни на Донбасі було виділено приблизно стільки ж російських військ, скільки й для війни проти Грузії, і цього виявилося явно недостатньо. Використовувати ж чисельніший контингент у Росії не наважилися, побоюючись як реакції Заходу, так і того, що додаткових військ теж може не вистачити для швидкої перемоги.

Борис СОКОЛОВ, публіцист, Москва