Літературне турне братів Капранових охопило кілька районних центрів Тернопільщини. Письменники побували в Бучачі, Гусятині, Теребовлі, Збаражі, Кременці, Ланівцях, Підволочиську. Там представляли свої творчі доробки – книги “Забудь-річка”, “Щоденник моєї секретарки”, “Історія незалежності України”, “Веселих свят!”, “Кобзар 2000. Hard”, “Кобзар 2000. Soft”. Завершилися літературні подорожі Капранових у Тернополі, де вони взяли участь у п’ятому ювілейному мистецькому фестивалі “Ї”.
“Кістяк інтелігенції задає правила поведінки”
Дмитро і Віталій Капранови стверджують, що містечка Тернопільщини вирізняються своєю інтелігенцією, яка й формує напрямок розвитку населеного пункту, ставлення до мистецтва, політики і влади. Ці люди є лідерами думки, їх поважають і власне вони й створюють свою атмосферу у місті.
“Чітко поділено, чи є кістяк інтелігенції, який спілкується між собою, чи немає. Навіть якщо захід організовує райрада чи міськрада, вона може зібрати бібліотекарів, вчителів, лікарів, учнів найближчого училища, студентів інституту і це буде хороша публіка, тому що ми з публікою працюємо добре. Ми їх розігріваємо – і все нормально”,– каже Дмитро. “Тобто можна посадити людей, які нас взагалі не знають, – продовжує Віталій, – і через годину вони будуть нашими читачами. Це наша робота”. “Але, – наголошує Дмитро, – видно коли приходять люди, які один одного знають, тоді це зовсім інший рівень розмови. Коли ми на Тернопільщині їдемо в район, то завжди дивимося у Вікіпедії інформацію про місто, до якого їдемо. І от там, де є гімназія років сто, завжди є інтелігенція, – каже Дмитро. “Ми навіть вірш склали, – додає жартома Віталій, – “Де в місті Магдебурзьке право, то там завжди знайдеться кава”.
На цій містечковій інтелігенції тримаються прадавні українські традиції, – переконаний Віталій Капранов. – І це впливає на те, чи шанує влада митців, письменників, чи дбає про освітні заклади та бібліотеки.
«Бувають унікальні речі. Підволочиськ (Тернопільська область – від ред.) і Волочиськ (Хмельницька область – від ред.) – практично одне місто. У Підволочиську нам виділяють зал селищної ради, проходить голова, його заступники, повна зала і все чудово. У Волочиську, який більший, але через річку – читальний зал на 20 людей, приходить 16. Один із них депутат, який розказує, що сьогодні бібліотеки не потрібні, – розповідає Віталій. “А ми говоримо в таких випадках: спитайте у Білла Гейтса – потрібні бібліотеки, чи ні. Білл Гейтс власних кровних 15 мільйонів доларів виклав на українські бібліотеки, на їхню комп’ютеризацію для того, щоб туди люди ходили”, – зазначає Дмитро. – “Дуже цікаво, що в деяких районах керівництво проходить не як організатор, а як просто відвідувачі. Перші особи району, міста. Не лізуть на сцену. Тихо, мирно сидять як слухачі, а потім підходять, беруть автографи і кажуть: я тут мер”, – каже Віталій. “Це вплив традицій та інтелігенції міста на владу”, – переконаний Дмитро Капранов. – “А що таке традиція, коли ось цей кістяк інтелігенції задає правила поведінки, і владі теж. Вона (інтелігенція – ред.) діалог з владою веде з позиції сили традицій, сили звичаїв, сили самообмежень”. “І це те, – наголошує Віталій, – чому ми повинні вчитися – розмовляти з владою з позиції сили, спокійної, твердої сили. Вони міняються – ми залишаємося.”
В основі нинішньої війни є нерозгадана таємниця Другої світової
У Тернополі на мистецькому фестивалі “Ї” брати Капранови представили роман “Забудь-річка”. До речі, одна із сюжетних ліній роману розгортається у містечку Бережани, що на Тернопільщині. Забудь-річка, – за словами письменників, – це язичницький символ, який розділяє два світи – живих та мертвих. І саме така Забудь-річка протікає між поколіннями кожної української родини.
“Ця книга насправді про дві війни – про нашу нинішню і про Другу світову. В основі нинішньої війни є нерозгадана таємниця тої війни, незавершена та війна. Тому що в ту війну підняли мертвих на барикади, підняли мертвих проти мертвих, підняли ветеранів, які воювали з одного боку проти ветеранів, які воювали з іншого боку. І це переросло у війну живих. Це переросло у війну з Росією”, – каже Дмитро Капранов. “Кілька днів тому було 9 травня. Ви хочете сказати, що Друга світова це просто історія? Це війна теперішня. Це те, що відбувається тут і тепер. І тому не можна про це не писати. Тим більше, що наші діди знаходились по різних боках. Один сидів в таборі, а другий воював. Один герой, другий – ворог народу. І не тільки у нас. І тут реально потрібне осмислення. Тому що вони воювали за різні ідеали, – каже Віталій. “Тому ми й написали книгу, щоб розібратися з такими дідами. Такі діди є по всій Україні. Ми їхні нащадки, ми їхні онуки і не можна дозволяти їм далі воювати. Їх прах повинен спокійно спочивати, але ми повинні пам’ятати їх і розуміти їх. А для цього потрібно залізти в їхню шкуру. А це можна зробити за допомогою роману, книги. Прочитати, зрозуміти і заспокоїтися”, – розповідає Дмитро.
Тамта ҐУҐУШВІЛІ, фото автора
Posted in: 
Tags:
